Yulia Nikolaieva

Ніколаєва Юлія (Nikolaieva Yulia)

Мене звуть Юлія, і я хочу розповісти вам свою історію цієї жахливої війни.

З початку лютого світова преса щодня ставила різні дати повномасштабного вторгнення, то ж паніка почалася за довго до початку. 15 лютого я зібрала всі важливі документи та наявні у мене готівку в одну папку і щодня ходила з ними на роботу, про всяк випадок. Я почала купувати потроху крупи, консерви, щоб був якийсь запас. Увечері 23 моя паніка досягла найвищої точки і я зібрала тривожну валізу, як виявилося не дарма ... Але, незважаючи на всі вжиті мною заходи, зараз я чітко розумію, ДО ВІЙНИ НЕМОЖЛИВО ПІДГОТУВАТИСЯ!

24 лютого я прокинулася о 5.30 ранку від дуже гучних вибухів, десь з хвилину було заціпеніння, шок, потім почалося розуміння всього жаху, що відбувається – в моє місто прийшла війна.

Потрібно було дуже швидко вирішувати, що робити далі, тому що біля мого будинку немає бомбосховища, та й залишатися однією дуже страшно, я вирішила перебиратися до подруги. Схопивши тривожний рюкзак, взявши теплих речей окремо в сумку, залишивши незаправлене ліжко, сподіваючись скоро повернутися, я вийшла з дому. На вулиці було чимало людей, хтось вантажив речі в машину, хтось набирав в автоматі питну воду, хтось біг у магазин за продуктами. Таксі викликати неможливо, автобуси не ходять, я пішла пеком. Йти треба було 4,5 км, було дуже страшно, десь постійно стріляли. Весь цей час я була на зв'язку з рідними та друзями.

Дісталася подруги, ми переглянули запас продуктів і під час невеликої тиші навіть змогли вийти в магазин і докупити те, чого не вистачало. Повернувшись додому, апетиту абсолютно не було, але розуміння того, що їсти потрібно, щоб хоч якось підтримувати в собі сили, було. Ми приготували обід і тільки сіли за стіл, пролунала сирена. І це була не навчальна сирена! Схопили речі, вибігли на сходову клітку, там зустріли сусідів, котрі допомогли зрозуміти, куди бігти далі. Це було дуже важливо, тому що до цього ми розраховували, що нашим сховищем стане метро, тому що нам показували карти найближчих сховищ. Але на ділі до метро бігти хвилин 10, вибухи після оголошення тривоги починаються практично відразу, так що варіант, що до метро ми просто не встигнемо добігти, був дуже великий. Але розуміння цього, на жаль, прийшло у момент, коли вже була реальна загроза!

Подруга живе в новому будинку, так що можна сказати нам пощастило, підвал у будинку виявився великим та сухим, там було світло. З залишених там будівельниками піддонів ми спорудили лавочку, думали спускатися по тривозі на пару годин, щоб було де сидіти, але ми помилялися. У підвал поступово почали спускатися мешканці будинку, серед них були маленькі діти, які плакали, налякані не менше за людей домашні тварини, у всіх на обличчях був страх і нерозуміння того, що відбувається навколо. На найближчі 10 днів це стало нашим тимчасовим житлом.

Першу ніч у підвалі спали сидячи, куталися одним пледом на двох, було холодно та страшно. Вранці, коли вибухи трохи притихли, піднялися додому, набрали ковдр і теплих речей, почали облаштовувати собі місце для життя в підвалі(( З піддонів спорудили ліжко, хлопці, які були в підвалі, змогли провести від лампочки електричний подовжувач – від нього можна було заряджати одночасно тільки два телефони, але це краще, ніж нічого.

Далі всі, хто був у підвалі, вже почали діяти як одна велика команда: якщо хтось наважувався піднятися додому, то брав усі термоси та набирав окропу на всіх, так само було і з продуктами – хтось один іде до магазину, купує на всіх. Сусідка з першого поверху щодня готувала гарячий суп і годувала нас.

Ми піднімалися додому щодня рано-вранці під час тиші, готували їжу, набирали окропу, перевдягалися і спускалися назад.

Це було жахливо, і здавалося, що в підвалі я проведу дуже багато часу, на жаль, прийшло розуміння, що незабаром це не закінчиться. Спати було неможливо, здригалася від кожного шереху, постійні обстріли, вибухи… Вже стерлося розуміння, який день ти сидиш у підвалі, і взагалі день зараз чи ніч. Постійно читали новини та молилися, щоби з нашими близькими було все добре.

Було дуже сильне бажання виїхати з цього пекла, а куди їхати? до кого? не зрозуміло, друзям яким вдавалося дістатися до вокзалу, не завжди вдавалося влізти в поїзд, вони ночували на вокзалі… загалом вибиратися самим взагалі практично не реально, ось ми й сиділи.

На 9 день увечері мені зателефонували мої директори Дмитро та Олена та сказали збирати речі, вранці бути готовими виїжджати. Повернутися додому по речі у мене можливості не було, це дуже небезпечно, тому я так і поїхала з рюкзаком з документами та одним комплектом змінного одягу.

Мене та мою подругу вивезли з гарячої точки, зараз ми знаходимося у відносно безпечному місці, хоча мені здається зараз, що жодне місце в нашій країні не можна назвати безпечним. Сирени по всій Україні виють щодня, щодня ракетами завдають ударів по найвіддаленіших від військових дій містах. Новини з кожним днем все гірше, росія – терористи, справжнісінькі.

Мене лякають гучні звуки, мене лякають навіть двері, що зачиняються, а шум вітру за вікном схожий на пролітаючий літак. І я думаю, пройде це дуже не скоро – навіть після закінчення війни відлуння її буде зі мною дуже довго. У нашій перемозі я не сумніваюся, бо за нами правда.

А всі, хто причетний до цього жаху, який діється в моїй країні, кожен, хто випустив кулю, кожен, хто зламав мільйони доль, повинні бути покарані. У жодному разі не можна спустити це з рук!!

Слава Україні!!!