Tetiana Kowalova

Тетяна Ковальова
Тетяна Ковальова

Тетяна Ковальова (Kovalova Tetiana)



 



23 лютого 2022 рік. Вечір. Розмовляю по телефону з бабусею про останні новини, що скоро почнеться повномасштабна війна. Заспокоюю її, що у Харкові все спокійно, і взагалі, у нас біля будинку будують новий магазин – яка війна? Після цього роблю звичні рутинні речі, готуюсь до наступного робочого дня та спілкуюся з подругою – домовляємося зустрітись на вихідних. Лягаємо спати.



 



24 лютого 2022 рік. 5 година ранку. Прокидаємось від якогось шуму. Ми сонні, обурюємося – додумався ж хтось о 5 ранку пускати феєрверки! Беру телефон і отримую купу повідомлень, що вибухи лунають по всьому Харкову. В голові: «Ні, ні, ні, тільки не це!». Перші, про кого думаю – мама і молодша сестра, які живуть в області. Вагаюся: дзвонити так рано чи вже трохи пізніше, щоб не збудити і не налякати. Намагаюся себе опанувати, вирішую телефонувати. Чую голос мами: «Алло, ми щойно прокинулись від того, що тремтіли ліжка. Ми сидимо в коридорі. 5 ракет прилетіло у військову частину». Бомблять навіть маленьке містечко у Харківській області. І вже зараз я усвідомлюю – почалась ВІЙНА. Ми вирішуємо їхати на іншу квартиру, до дідуся, там разом буде спокійніше і раптом що, дім міцніший. Швидко беремо документи, ноутбуки і речі, які помістяться у два рюкзаки. Чомусь я була впевнена, що ми ще зможемо повернутись додому і взяти необхідне (спойлер – вже більше місяця я не була на нашій квартирі і не знаю чи потраплю колись). Ось так і почався найдовший день у моєму житті. День, коли у моїй країні, у моєму рідному місті, у моєму домі почалась війна. День, коли росія напала на Україну.



Цей день був довгим і незрозумілим, я не могла повірити у те, що відбувається. Але, окрім ранку, я нічого чітко не пам’ятаю, єдине – я весь час моніторила новини, спілкувалась зі знайомими, друзями та рідними про їхнє місцезнаходження і ловила себе на думці, що цей день безкінечний. Як виявилось, перший день війни був найспокійнішим.



У Харкові під обстрілами ми провели майже 2 тижні. На другий день війни увечері у нас зник зв’язок, інтернет та світло. На третій – опалення. Ми спали в коридорі, подалі від вікон, на підлозі, вдягнені і під двома пледами. Через постійні обстріли комунальні підприємства не мали можливості доїхати до нашого району, щоб полагодити хоча б щось, а до магазинів не могли завезти продукти, тому вони продавали те, що залишилось. У черзі до магазину ми стояли 3 дні, над головами літали ракети, «гради», «смерчі», а за рогом лунали автоматні постріли. В один з цих днів до нас на район навіть заїхав ворожий БТР з фашистською буквою «Z», але миттєво був ліквідований нашими військовими.



За весь цей час ми навчилися розрізняти чим стріляють, хто стріляє, куди стріляють та звідки. І навіть звикли. Але щоночі я боялась засинати, весь час у голові були думки: «Що якщо щось станеться, а я буду сонна і незібрана? А якщо нас завалить? Чи прокинусь я взагалі? А якщо прокинусь і дізнаюсь, що щось трапилось з моїми рідними чи друзями?». Перші дні ми мали можливість спати відносно нормально. Далі ми спали по декілька годин, коли переставали обстрілювати наш район.



До останнього ми не хотіли їхати з Харкова, бо це наш дім, тут все наше життя. Чому ми маємо їхати з дому? Ми так думали, доки ракета не прилетіла у дитячий садок біля нашого дому – буквально нам під вікна. У будинку вибило вікна та попадали балкони.



Наступного дня ми не змогли виїхати через обстріли. Вдалося через день. Ми просто поїхали кудись, у невідомому напрямку.



Зараз ми у відносно спокійному місці. Я все ще не можу нормально спати, не відкриваю вікна, бо мене лякають звуки машин (і взагалі всі голосні звуки, джерело яких я не можу знайти очима), і часто плачу. Вже більше місяця я не бачила свою сім’ю, приїхати до них не можу через підірвану або заблоковану дорогу та обстріли. 3 тижні я не маю зв’язку зі своєю хрещеною, яка знаходиться у Ізюмі – місті, яке російські окупанти щогодини перетворюють на руїни, стирають з лиця землі, де тіла вбитих людей лежать на вулицях. Всі корпуси мого колишнього університету пошкоджено або розбомблено, як і мій колишній гуртожиток. Майже всі місця, куди я ходила у Харкові, знищено. Я не знаю у якому стані квартира, у якій ми жили.



До цієї пори в мені ще ніколи не було стільки ненависті, злості і люті. Щодня я читаю новини про Ізюм, Маріуполь, Чернігів, про більше сотні вбитих дітей, зґвалтованих жінок, вбитих цивільних людей, обстріли зелених коридорів та інші звірства, які вчиняють російські військові, і розумію…те, що пережили ми – це взагалі НІЩО порівняно з цими історіями. Від цього стає ще страшніше.



 



Але одночасно з цим мене переповнює неймовірна гордість за наших безстрашних військових, які відчайдушно захищають нас, без перебільшення – це герої. Наші волонтери роблять неможливе, рятують людей та тварин від голоду і смерті. І, безсумнівно, я пишаюся всіма українцями – сильними, хоробрими, чуйними людьми. В цьому я не раз переконалася у ці дні: починаючи від сусідів та закінчуючи нашими попутниками у потязі – всі допомагали один одному як могли. Сьогодні Україна єдина як ніколи, наш народ вкотре виборює свою незалежність та свободу. Ми не частина росії і не хочемо нею бути, ми – окрема країна з давньою великою історією, прекрасною культурою та милозвучною мовою. Я пишаюся нашою державою, я пишаюся бути українкою. А ще я дуже хочу додому і всім серцем вірю, що скоро туди повернусь. Слава Україні!


 


 

© Copyright 1995-2022, Association Aïkido Journal Aïki-Dojo, Association loi 1901